В’ячеслав Брюховецький: «Поступ ніколи не буде можливий, якщо страх перед наслідками сильніший від любові до істини»

36

В’ячеслав Брюховецький – почесний президент Києво-Могилянської академії, громадський діяч, літературознавець та Герой України, який став ініціатором відродження Києво-Могилянської академії як сучасного вищого навчального закладу, учасник ініціативної групи «Першого грудня»

Спілкувався Володимир Чубай

— В’ячеславе Степановичу, минулого року виповнилось 400 років від заснування Києво-Могилянської академії, але якщо повернутися в 1991 р., як у Вас виникла ідея відродження цього навчального закладу? Очевидно, це рішення було нелегке і дуже відповідальне. Як вдалося за 9 місяців організувати всю роботу?

— Відверто кажучи, ніколи не думав, що буду працювати у цій сфері, я загалом не педагог за освітою, хоча і кандидат педагогічних наук. На той час я був доктором філологічних наук, завідував відділом теорії літератури в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, мав досвід викладання за кордоном і, здавалося, професійний шлях уже визначений.

Мене запрошували викладати до Америки в Ратґерський університет і до Канади в Манітобський університет (власне кажучи, це було моїм першим знайомством з роботою університетів у цих країнах). Мені вдалося сформувати хороший відділ, до нас прийшла Соломія Павличко, Володимир Діброва та інші молоді активні люди. Це був справді грандіозний проект теоретико-літературного характеру, який ми хотіли здійснити. На жаль, коли я пішов, він розпався, але думаю, що ідея щодо Києво-Могилянської академії була важливіша, ніж той проект, хоча мені дуже шкода, що ми не змогли його реалізувати.

Очевидно, коли я повернувся з-за кордону (це був 1990 рік), мене багато запрошували на радіо, телебачення, брали інтерв’ю. Зауважу, що в той час тільки починали практикувати прямі інтерв’ю, прямий ефір, раніше такого ніколи не було, все цензурувалося, все вичитували, потім що не треба — викидали. Я віддаю перевагу прямим ефірам, тому що сьогодні, на жаль, теж редактори часом викидають те, що не до вподоби, скажімо, власнику каналу, і тому я, якщо вже погоджуюся, то відверто кажу: «Ви хороші хлопці та дівчата, але я знаю ваших начальників, і тому прямий ефір, будь ласка, на запис не згоджуюся». Згадую, тоді був прямий ефір з двома студентами — учасниками Революції на граніті. Мабуть, ми з годину говорили, і коли закінчилась розмова, я з ними залишився ще поспілкуватися, бо мене багато що цікавило. Моя старша дочка брала тоді участь у голодуванні, вона в той час навчалася у Львові і спеціально приїздила до Києва, навіть не заходила додому, хоч там нікого й не було (ми з дружиною і меншою дочкою були в Канаді), але наше помешкання було поруч з Майданом. Вона багато розповідала про ці події, і мені було цікаво поговорити з їх безпосередніми учасниками. Наприкінці я сказав їм: «слухайте хлопці, ви дуже цікаво говорите, але ж ви студенти, а основне завдання студентів — це вчитися. Виявляти патріотичні і соціальні потенції дуже важливо, але у вас є єдиний період в житті, коли можете присвятити себе навчанню». Відповідь була така: «Нам спершу треба побудувати незалежну Україну, а тоді будемо вчитися». У той момент я зрозумів, що це моє покоління у школі навчали: Ленін сказав, що «кухаркіни дєті должни управлять государством». Ми вже побачили, до чого привели «кухаркіни дєті» (це, між іншим, означає не так класову належність, як неосвіченість, обмеженість). На жаль, і сьогодні, в незалежній Україні, після всіх Майданів, ми бачимо при владі немало «кухаркіних дітей» в сенсі інтелекту, освіченості, патріотичності.

І тоді я подумав, що треба створити університет для нового покоління, який би міг забезпечити гідну підготовку української молоді. Університети, в яких я працював за кордоном, мене вразили, бо вони кардинально відрізнялися від тих, які були в Радянському Союзі. У мене був досвід викладання в університеті ім. Т. Шевченка на журналістиці, де колись і я вчився, і в інституті культури, де був аспірантом. Коли побачив американських студентів, зрозумів, що наші студенти часто цікавіші, тому що вони більше мотивовані. Я відчув, наскільки важливо дати їм добрий університет, де б молодь могла пізнати і розкрити свій потенціал, зростати як громадяни своєї держави, а не просто визубрювати матеріал, щоб складати іспити. Був цілком свідомий того, що будь-яке реформування для будь-якого університету на той час, як і нині, справа непосильна, а це зумовлює потребу створення цілком нового вищого навчального закладу.

Розповідаючи про мій шлях до Києво-Могилянської академії, не можу не згадати майбутнього професора нашого університету, видатного археолога, історика, мислителя, дисидента Михайла Брайчевського. Коли я був ще першокурсником, дізнався, що він проводить екскурсії Києвом. А Брайчевський на той час був вигнаний з інституту, йому була заборонена будь-яка діяльність, але він збирав студентів і проводив для них екскурсії Києвом. Я прийшов на одну з таких екскурсій і побачив худорлявого високого чоловіка з палаючими очима, який нас водив години зо дві по Подолу, багато цікавого розповідав, і, зокрема, обвів навколо Києво-Могилянської академії. Я тоді не так багато про неї знав, і те, що почув, запало мені в душу. Я пам’ятав, що вже були спроби зі сторони громадськості відродити її. Ця ідея не покидала мене. І на початку 1991 р. я вирішив її втілити. Ходив по кабінетах, де сиділи мої вчорашні колеги, з якими ми створювали Рух, але бачив, що реальних кроків ніхто не робить. Найбільша проблема в нас — це брак не революціонера, бо такі були, а україноцентричного чиновника, який робить усе, від нього залежне, щоб функціонувала держава. У мене не залишилося іншого виходу, як піти на дещо авантюрний крок. На початку вересня були оголошені вибори Президента, тоді ж відбувався перший Форум української інтелігенції. Там головував І. Драч, а серед промовців мав бути, зокрема, Л. Кравчук, якого треба було «зловити», поки він тут. Я попросив надати мені слово до першої перерви, адже розумів, наскільки важливо, щоб Л. Кравчук це почув. Він мав неабияке політичне чуття, а тому можна було сподіватися на реальну підтримку з його боку. І справді, після виступу помічник Кравчука запросив мене на розмову до нього. Невдовзі Л. Кравчук підписав відповідне розпорядження. Для того щоб втілити цю ідею, я почав створювати команду, до якої входили і рухівці, і люди, які вже мали досвід господарської та адміністративної діяльності. Проректором була колишній заступник мера Києва Євгенія Іванівна Онищенко, яка колосально багато зробила для організації діяльності академії. Колишній мер Києва — Микола Васильович Лаврухін, росіянин з походження, який настільки запалився ідеєю, що без нього не було б Києво-Могилянської академії.

Коли Л. Кравчук сказав, що підпише розпорядження про передачу всіх будівель, я тішився і не уявляв в повному обсязі всіх можливих загроз. Саме Лаврухін, маючи неабиякий досвід господарника, застеріг мене від імовірних неприємностей в майбутньому, порадив створити комісію (він її і очолив), яка описала всі будівлі, адже це ласий шматок в центрі Києва, і може статися, що знайдуться ще не одні охочі на нього. А зі зміною влади, будуть інші розпорядження і т. д. Лаврухін також порадив встигнути затвердити це рішення декретом на останньому засіданні Кабінету міністрів України, на якому прем’єр-міністр мав таке право. І це справді не раз рятувало. Було багато спроб забрати у НаУКМА її будівлі, але завдяки наявності відповідного декрету вони завершились нічим. Дуже допоміг перший міністр оборони Костянтин Морозов, який теж перейнявся ідеєю відродження академії. Ми вирішили, поступово випускаючи курсантів, які на той час навчалися у військовому училищі, розташованому в будівлях Києво-Могилянської академії, не набирати вже нових (якщо б ми всіх їх просто виставили з приміщень академії, мали б потенційних ворогів української влади). Отже, нехай цей шлях був довший, але надійніший, і я вдячний людям, з якими ми його разом пройшли.

Коли формально всі ці справи були полагоджені, розпочалася щоденна праця. І знаєте, не всі витримали випробування роботою, вона виявилася для багатьох просто непосильною. За перший рік я звільнив 150 осіб. До слова, я дуже прискіпливо добирав кадри. Мені було замало просто послухати про чийсь патріотизм. Претенденти, які приходили працевлаштовуватися, мали бути українцями ментально. Я, до речі, практикував таку перевірку: телефонував на домашній номер, і коли зі мною спілкувалися російською (у відповідь на мою українську), у такому разі я відмовляв. Питання викладання українською мовою було для мене одним з визначальних. Коли приходили відомі професори, які все життя викладали російською мовою, я дивувався, ну невже у вас такий низький рівень IQ, що ви, живучи і працюючи в Україні, не можете вивчити української мови? Багато хто скептично до цього ставився, не вірив, що можливо створити українськомовний виш, коли навколо російськомовне море, але для мене було надзвичайно важливо створити справді український вищий навчальний заклад. Був навіть курйозний випадок, коли на вулиці, коли я йшов зі своїми дітьми, двоє колег вирішили непомітно послухати, чи справді я по-українськи спілкуюся з ними. Зрештою, вони зрозуміли, що моя позиція в питанні української серйозна і компромісів не буде.

— Крім високих освітніх стандартів, що ще має характеризувати університет європейського зразка? Розкажіть, будь ласка, про особливості навчального процесу в НаУКМА і пріоритети у підготовці випускників. Які цінності прищеплюєте молоді?

— Найвище покликання університету — прищепити відчуття свободи, щоб молодь цілком свідомо підходила до свого життєвого вибору. Дуже важливо створити такі умови, в яких студент усвідомить своє покликання, адже суть навчання не зводиться лише до обсягу знань, які можна запхати в голову, а передбачає і право вибору тих знань, які людина вважає найпотрібнішими відповідно до свого покликання. Як казав Григорій Сковорода, важливо, щоб кожен пізнав, що для нього є «сродною працею», а таку можливість має надати університет.

У юності в мене було кредо: «поступ ніколи не буде можливий, якщо страх перед наслідками сильніший від любові до істини». Страх перед наслідками — це вже несвобода, якщо думаєш, що ось так чинити правильно, але ж мені за це влетить, тому вчиню інакше. Отож дуже важливо дати молоді, яка до нас приходить після школи, можливість самій вирішувати свою долю. От недавно проректор одного з університетів розповідав мені про нараду, де обговорювали питання надання студентам права самостійно обирати курси (у нас цей принцип діє ще з 1992 р.). Виявляється, багато викладачів не розуміють, як таке можливо, щоб студент сам обирав, мовляв, таж він вибере не те, що треба (це вже недовіра до вибору молодої людини). Це застарілий погляд, який ґрунтується на недовірі чи неповазі до чужого вибору. Ті, хто так вважає, воліють і далі жити, як в Радянському Союзі: ось вам перелік дисциплін, якщо прослухали їх і склали іспити — маєте диплом, не прослухали — не маєте, і край. Отак з молодої людини хочуть зробити слухняного робота. Звичайно, певна кількість курсів має бути обов’язковою, але третину студенти повинні обирати самостійно. Тільки тоді людина починає усвідомлювати себе як особистість, яка сама вирішує, а не за неї вирішують. Відтак вона і відповідальна за свій вибір, у неї вже нема такого аргументу, мовляв, а нас примусово вчили. Якщо вважаєш якийсь курс не вартим уваги, не обирай його. Це загальноуніверситетська спрямованість на виховання в собі свободи мислення і свободи вибору, на самореалізацію. Безумовно, це передбачає високий професійний рівень викладачів. До речі, опитування випускників, яке ми провели через 5 років після їх закінчення академії, засвідчило, що найбільше запам’яталося і найчастіше вони згадують не надсучасні технології чи новітні програми (які, між іншим, є гордістю університету), а живе спілкування з викладачами, з якими їм було цікаво. Спілкування з мудрими людьми збагачує духовно і важить значно більше, ніж будь-що інше, і спогади про такі моменти зігрівають упродовж життя. Професор — це не тільки людина, яка багато знає, але яка захоплена предметом своїх досліджень і вміє цікаво розповідати, а також відкрита до спілкування з молоддю.

Назву двох наших професорів, яким після лекцій аудиторія аплодувала. А в нас, як ви знаєте, аудиторія вибаглива, бо зустрічі з відомими вченими, лауреатами Нобелівської премії, світилами науки з України та з-за кордону відбуваються мало не щотижня, а то й частіше. Так-от, це Михайло Брайчевський і Сергій Кримський. Якщо в університеті є такі професори, значить він може виконати свою місію.

Мене часто в інтерв’ю запитували: як у Вас відбувається патріотичне виховання в університеті? Чи проводяться якісь патріотичні курси? Кажу, що ні. Це все повинно бути в усіх курсах. Якщо буде один курс про любов до України, а в усіх інших її не буде — це не дасть потрібного результату. Потрібно, щоб була ментальність проукраїнська. Я за те, щоб українська мова в нашій державі домінувала в усіх сферах. А вдома людина може спілкуватися хоч китайською, їй цього ніхто не забороняє, це її вибір. В Україні повинна бути державна політика підтримки української мови, формування державницького мислення.

— Часто доводиться чути про особливу атмосферу НаУКМА, починаючи від українськомовного середовища та високого культурного рівня серед студентів і викладачів — до нетерпимості до корупції та плагіату, які є дуже поширеними проблемами у сфері вищої освіти. У чому секрет такого результату?

— Я недавно повернувся з конференції з Бішкека, де обговорювали, зокрема, питання корупції у вищій освіті. І там теж розуміють цю проблему, і погоджуються, що такий приклад, як НаУКМА, у боротьбі з корупцією унікальний. До речі, віз зі собою деякі книжки про нашу освітню програму, тести і т. д. І думаю собі, англомовні буклети ще прочитають, а українськомовні книжки не знайдуть читача, кому вони там потрібні? І що ви думаєте? Залишив їх (штук двадцять!) на столику, а через 20 хвилин не було жодної! Це, звичайно, мене приємно здивувало. А щодо секрету у боротьбі з корупцією, то він такий: якщо керівник не хоче, щоб була корупція, він це може зробити. Були спочатку спроби, навіть не спроби, а якісь затаєні наміри, — відразу звільняв (навіть, траплялося, деканів). З іншого боку, корупція може починатися не лише з викладачів, а й зі студентів. Треба, щоб у них не було бажання купувати оцінку. Я не раз, виступаючи перед студентами, казав про те, що ми чесно дивимося один одному в очі, бо ніхто з вас не вступив сюди за гроші. І від вас залежить, чи зберегти цю тенденцію надалі.

— Як Ви оцінюєте перспективи розвитку вітчизняної системи освіти, зокрема в світлі прийняття ЗУ «Про вищу освіту»? І які загальнодержавні вимоги до навчального процесу, на Ваш погляд, потребують удосконалення?

— Я позитивно ставлюся до нового закону, він нейтралізував спроби Табачника повернути вищу освіту в Україні десь у 30-ті рр. ХХ ст. Очевидно, цей посадовець виконував замовлення з Москви, щоб дебілізувати український народ до кінця. Хоча є і зауваги до цього закону, бо мені відомо від наших представників, що входили до складу комісії, яка його готувала, що не у всіх питаннях було досягнуто консенсусу, деякі пропозиції свідомо блокувалися. Одним із найголовніших вважаю питання про автономію університетів, адже маємо загальносвітовий позитивний досвід у цьому. Важливою проблемою також є способи фінансування університетів, адже професор повинен отримувати гідну зарплату, бо інакше ми ніколи не подолаємо корупційні схеми в освіті або викладач буде змушений працювати в кількох вишах одночасно, не працюючи по-справжньому в жодному. Ми мусимо позбутися радянського способу мислення, відповідно до якого все треба робити за вказівкою і все має підлягати контролю. Згадую, як мав нагоду побувати на зустрічі представників вищих навчальних закладів з ректором Кембриджського університету — одного з найкращих у світі. Цей університет є приватним, однак 80% його бюджету фінансує держава. Я тоді запитав про звітність і форми контролю з боку держави діяльності цього закладу. Так-от, як виявляється, жодних форм контролю це не передбачає. Ректор відповів, що держава просто довіряє цьому університету, а високий професіоналізм і успішність виправдовують довіру, і цього достатньо, щоб отримати державне фінансування. У нашому законодавстві, звичайно, не прописано поняття «довіри» як підстави для фінансування. Однак сьогодні повинна бути і сувора відповідальність за зловживання у сфері освіти, які цю довіру руйнують.

— Розкажіть про свій досвід викладання у вишах США та Канади: що нам варто запозичити? І в чому полягає найбільша відмінність між нашими студентами та американськими?

— Просте копіювання західної освітньої системи не буде результативним у наших умовах. Ми мусимо мати своє підґрунтя.

Радянська освітня система мала погане адміністрування та ідеологічний тиск, але були й переваги, наприклад, системність там була набагато краща. Ми намагаємося зберегти цю системність, структурованість освіти. Американський стиль освіти, вільне творче навчання, liberal arts, було запозичене саме з Києво-Могилянської академії, і вони самі це визнають, бо на час її функціонування в Америці ще не було університетів. Що таке американський університет? Це, образно кажучи, велике приміщення, в якому є один вхід і багато виходів. Студент може обирати різні курси, потім вийти на кілька років, відтак знову повернутися і дібрати інші курси, аж поки не набере певну кількість балів і отримає диплом. От у Канаді в мене був студент, якому виповнилося 60 років. Мій курс був останній, який він планував прослухати, щоб отримати диплом. Отже, американська система справді виховує вільну людину, яка відповідає за свій вибір. Хоча зазначу, що це варіант не для бідних, бо за ці всі курси треба платити. До речі, зауважу, що більшість видатних учених в Америці — еміґранти. Тому переконаний, щоб підготувати фахівця високого рівня важливо зберегти системність освіти.

Розповідаючи про освітню програму в НаУКМА, уявімо собі трикутник. У його основі — вхід. Студент, коли заходить, досить вільний у своєму виборі. Раніше в нас узагалі перші два роки навчання майже не було відмінностей між факультетами, фактично студенти навчалися всі разом, і мали можливість змінити спеціальність, якщо розуміли, що їх більше цікавлять інші дисципліни (звичайно, до цього треба було готуватися, добирати відповідні курси, але такий варіант був). Хоч потім законодавство це не дозволило, вважаю, що наш першопочатковий шлях був правильнішим. Згодом починалася спеціалізація і вибір дедалі звужувався.

Тепер про університет радянського зразка: це вузький коридор, в кінці якого один вихід. Його треба було пройти, причому ні кроку вліво чи вправо, тобто ніяких «самовольств». Якщо пройшов — отримав диплом і на тому край. Жодної свободи, права вибору і т. д. Свобода, вкотре наголошу, — це основоположне, що ми можемо запозичити з американської освітньої системи. Право вибору передбачає відповідальність за цей вибір, а це дуже важливо для виховання мислячої людини, а не слухняного робота. Інший важливий аспект, в якому треба орієнтуватися на Захід — фінансове забезпечення. Як сказав один з американських державних діячів, ми витрачаємо на освіту так багато грошей не тому, що ми така багата держава, але ми багата держава саме тому, що багато грошей витрачаємо на освіту. Потрібно, щоб це стало зрозуміло в Україні. Освіту не можуть забезпечувати бідняки, це великою мірою стосується і середньої школи. Колись «учитель» звучало гордо, це був моральний авторитет. Тепер дуже важливо піднести престижність цієї професії, а водночас і якість середньої освіти.

Часто питають, як зробити, щоб з країни не виїжджали молоді талановиті люди? Як зупинити цей процес? Тільки одним способом — створити нормальні умови для розумних людей в Україні. Вони готові повертатися. У нас в університеті працює багато наших випускників, що захистили докторські дисертації за кордоном і повернулися в Києво-Могилянську академію. Потрібно створювати умови для розвитку, і тоді молодь буде залишатися. Мені також пропонували роботу за кордоном і дуже велику оплату праці, але я залишився в Києво-Могилянській академії, бо в мене було те, що я хотів робити в житті.

— Масовість навчання у ВНЗ — це перевага української вищої освіти чи вада, що призводить до зниження рівня якості навчального процесу та знань?

— Не вважаю масовість перевагою, радше навпаки. Не кожній людині потрібна вища освіта. Всі люди різні, і багато хто має покликання до робітничих професій, і це нормально. Наприклад, якось у Празі мені казали, що давніше чехи запрошували на роботу тільки осіб з вищою освітою (і то саме такою, яка їм була потрібна), а тепер вони замовляють столярів, слюсарів, сантехніків. Це загальносвітова тенденція. Ми розвалили систему професійно-технічної освіти. Держава не може функціонувати тільки з менеджерами та юристами. Цього року, як заявила міністр освіти Лілія Гриневич, буде значно зменшений державний набір юристів та економістів. Це правильно, бо є перевиробництво, і вони, не знайшовши праці, вже на базарах торгують. Нам треба відроджувати професійно-технічну освіту, вона існує у всьому світі. Працювати робітником у належних умовах, маючи нормальну зарплату, не вважається чимось принизливим. А тотальна освіта — це неправильно, коли діти не мають схильності і бажання навчатися, батьки за це платять, часто псуючи долю дітей. А може, з них би вийшли добрі робітники, які б заробляли собі на життя відповідно до своїх задатків та покликання, і вони б самі себе більше поважали, будучи на своєму місці. От над цим треба задуматися абітурієнтам і їхнім батькам.

— Які основні проблеми, крім фінансування, постають перед вітчизняною наукою?

— Основну проблему Ви назвали. А загалом науковий потенціал України дуже високий. Наведу приклад. Коли я працював в Америці, привіз в Україну комп’ютер і принтер. Це було в ті часи, коли ще ніхто їх не мав. До речі, я був знайомий з керівником департаменту комп’ютерних наук, і він, коли дізнався, що я з України, сказав, що українці — найкращі комп’ютерники. Я здивувався, кажу, в нас і комп’ютерів таких ніхто ще не бачив (це був 1990 рік!). А він мені відповів, що наші спеціалісти звикли вникати в суть процесу, знати все, так би мовити, з середини. От я привіз цю техніку в Україну, а через деякий час мій комп’ютер перестав працювати. Телефоную в Америку, розповідаю про проблему, а вони мені кажуть: то вже, певно, треба викидати, і купувати новий (а на той час це були гроші, за які можна було квартиру купити). Я, звичайно, не погоджуюся, вони радять, приїхати, може, подивляться, але нічого не обіцяють. Тоді починаю розпитувати в нас, хто знає комп’ютерну техніку. Порадили мені одного хлопця, який розуміється на комп’ютерах ІВМ, а в мене був Macintosh. Показав йому комп’ютер, він, звичайно, теж сходу не знав, у чому проблема, але розкрутив і почав розбиратися. Згодом сказав, що треба випаювати, щоб дізнатися, яка деталь перегоріла. Визначив, яка деталь несправна, але такої самої не мав. Ризикнув поставити подібну, і комп’ютер запрацював. Я знову телефоную в Америку і кажу, ви радили викидати, а в нас мені зремонтували. Знаєте, яка в них була реакція? Вони прислали в Україну свого працівника, щоб я познайомив його з цим хлопцем, і запросили його на роботу до Америки.

— Ви є учасником Ініціативної групи «Першого грудня», місія якої дуже важлива на шляху побудови громадянського суспільства. Як гадаєте, чи достатньо почуті і сприйняті у суспільстві її настанови? Чи стала, наприклад, «Хартія вільної людини» дороговказом для громадян нашої держави?

— Сказати, що ми почуті достатньо — не можу. Це значною мірою залежить від ЗМІ, які переважно обслуговують політичні інтереси чи амбіції окремих грошовитих осіб. З іншого боку, ми не ставили собі за мету політизувати чи надміру популяризувати свою діяльність, хто хоче нас почути, той почує. «Хартія вільної людини», вважаю, почута досить широко, це була вдала розмова з суспільством. Політичні сили, звичайно, мало цікавляться нашими ініціативами, вони хотіли б, щоб ми їх підтримували. Проте ми не є монолітною групою, ми всі маємо різні погляди (від соціал-демократів до націоналістів), належимо до різних конфесій, але нас об’єднує надмета — Україна. Я вдячний долі за можливість бути серед учасників «Першого грудня», спілкування з якими високо ціную, вони справді є моральними авторитетами нації.

— Чим для Вас особисто є європейські цінності?

— Людина — найвища цінність. У нас у центрі завжди якась ідеологема, а в Європі людина і її свобода — понад усе. Відповідно до цього і держава забезпечує гідні умови та захист прав своїх громадян.

— Ви ще декілька років тому передбачили, що 2015 року відбуватимуться кардинальні зміни в Україні – чи такими їх уявляли?

Як це не сумно констатувати, але війна стала каталізатором змін. Знаємо з історії, що незалежність нам не дісталась просто так, були століття неволі і ріки пролитої крові, проте і далі доводиться платити за свободу найвищу ціну. Події останніх років дуже змінили наше суспільство. Вважаю, що ми проходимо певні етапи зміни поколінь. Нове покоління має кардинально інший спосіб мислення. Представниками цього нового покоління є і випускники НаУКМА, які сьогодні відіграють вагому роль в державному житті. Вони є в уряді, в парламенті і переважають, якщо наразі не кількісно, то якісно.

— Чого часто не вистачає українцям, щоб бути успішними?

— Віри в себе і бажання бути успішними — не в тому розумінні, щоб рватися постійно кудись, а в сенсі бажання пізнати свою «сродну працю», знайти свою справу і наполегливо вдосконалюватися в обраному напрямі. Якщо ти робиш те, до чого лежить душа, ти приречений на успіх, хоча, звичайно, треба багато працювати, без цього не досягти успіху.
Багато українців є успішними. Хоча наразі їх не стільки, як би ми хотіли.

— Що сьогодні дає підстави українцям з оптимізмом дивитися у майбутнє?

Україна явила світові надзвичайний феномен наших Майданів, ми продемонстрували, як можна боротися і водночас об’єднатися. Сьогодні важливо, що нас об’єднує ідея соборності України, незалежно від національності тих, хто тут проживає. Згадаємо видатних діячів минулого — Петро Могила, Тадей Рильський, Дмитро Донцов, Агатангел Кримський, Сергій Єфремов та інші. Незважаючи на різне походження, громадянська свідомість у них була дуже високою, вони ввійшли в історію як видатні українці. Або назвати наших сучасників Рефата Чубарова, Мустафу Джемільова, Володимира і Павла Казаріних, Йосипа Зісельса… Людей починає гуртувати ідея захисту і боротьби за незалежність держави, в якій вони проживають. Це відкриває нам світлу перспективу.

Джерело: Науково-аналітичний журнал “Наша перспектива”

SHARE