Есе про сучасну вищу освіту

52

zhurakovskyi-3x4-colour

Автор: Д-р Олександр Жураковський

– науковий співробітник хімічного факультету Брістольського університету (Велика Британія). 

Особиста сторінка: http://kovsky.net, e-mail: zhorakovsky@gmail.com

Цей текст, на відміну від минулих, не містить відповідей чи рекомендацій. Це радше есе, в якому я розглядаю питання, що все гостріше постають перед сучасними університетами та системою освіти загалом. Якщо воно викликає дискусію серед читачів – я досяг своєї мети.

В українських ЗМІ постійно з’являються статті про те, чому наші університети так сильно відстали від усього світу, у якому напрямку нам потрібно рухатись, і чого повинні вчити університети майбутнього. Тема не нова: на такому привабливому для нас Заході про це написано сотні книжок та статей. Дивно, але люди, яких ми хочемо копіювати, самі скаржаться на свою систему! Які ж саме проблеми постали перед вищою освітою в ХХІ столітті?

Почну з загальних положень

Давно університети навчали дуже вузький соціальний прошарок – інтелектуальну та/або соціальну еліту суспільства. Відповідно, вчене звання свідчило як про неабиякі розумові здібності (звичайно, на фоні малоосвічених мас), так і про певний соціальний статус. Освітні програми, якщо і розроблялись, були орієнтовані на цю верхівку – людей, які отримали з дитинства гарну підготовку та виховання. А оскільки загальний обсяг знань був мізерний, у студентів залишалось багато часу на загальний розвиток (наприклад, музика, риторика та філософія), що сприяло розширенню кругозору. Майже будь-яка програма передбачала liberal arts – загальноосвітні курси.
Сучасне суспільство вірить, що чим більше освіти – не важливо якої – тим краще. Відсоток населення з дипломом постійно зростає. Відсоток з докторським ступенем – теж. Оскільки частка геніїв не змінюється, маємо інфляцію освіти. Це призвело до того, що у ХХІ столітті бакалавр, а то й доктор наук, є звичайними робітниками, а зовсім не елітою. Наявність диплома вже не свідчить про видатні здібності чи статус.
Обсяг знань про навколишній світ зростає експоненціально і вже давно перевершив можливості окремої людини. Водночас щораз більша частина цієї інформації не є життєво необхідною.
У сучасному світі з’явились професії, пов’язані зі швидким розвитком, у яких знання та навички постійно втрачають актуальність. Новачки в таких спеціальностях почали наполягати на викладанні найсучасніших віянь, скаржитись на застарілі програми майже усіх класичних вишів та хвалити будь-які університети, що випадково ввели до своїх навчальних планів модні у нинішньому сезоні предмети. Люди з досвідом, які пережили з десяток технологій за останні 5–10 років, навпаки, вирішили, що «все марно» і університети мають лише навчити вчитись, а людина вже сама опрацює модну в цьому сезоні фішку.

Паралельно існує розподілення напрямків на прикладні та фундаментальні. Є професії, де потрібні суто практичні навички. Представники таких дисциплін будуть педалювати практичну підготовку випускників і скептично ставитимуться до теорій та «філософії». З ними не погодяться фундаменталісти від науки, що вивчають «чисту» науку і зневажають приземлені фак-тори. Представники цих цілком різних світоглядів будуть просувати майже протилежні цілі освіти.

У минулому багато людей погоджувались на будь-яку роботу, щоб заробити на життя. Сучасні держави можуть утримувати все більший відсоток населення, що безпосередньо не зайняте у виробництві, зокрема студентів, учених, викладачів. Зі зростанням добробуту та загальним прогресом знижується загальний тиск на молодь. Водночас її особисті очікування зростають.

Підвищення рівня загальної освіти може сприяти розвитку держави, але для окремого індивіда наявність чи відсутність ученого ступеня не є головним фактором. Заїжджені зразки мотиваційних книжок – Стів Джобс, Білл Гейтс, Марк Цукерберг, Річард Бренсон – не отримали навіть базової вищої освіти, тоді як багато докторів наук займають рядові посади, з якими може впоратись чи не кожна організована людина.
До останнього часу багатьом вистачало школи, яка навчає, тобто вчить читати й писати, дає базові уявлення про світ та найважливіші практичні навички. Вища школа була справді вищою та виховувала мислителів. Через нестримний прогрес обсяг знань, який бажають «запхати» у голову дитини, настільки зріс, що 10 років школи стало банально не вистачати. Люди тепер «доосвічуються» в університетах. Виші стали продовженням загальноосвітньої школи, а підготовку мислителів віддали аспірантурі. У розвинутих країнах навіть аспірантура вже перетворилась на фабрику кадрів. Докторські дисертації поставлені на потік, їх написання стало ремеслом, що потребує більше працьовитості та витривалості, ніж неординарних розумових здібностей.

Отже, навчальні програми для сучасних університетів мають підходити одразу двом категоріям студентів. По-перше, традиційним мислителям – тим, хто обрав своїм покликанням пошук істини і кому не важливо, що коїться навкруги. По-друге, робітникам інформаційної ери – звичайним трудягам, які прикуті не до станка, а до таблиці в екселі. Багато пропозицій стосовно реформи освіти беруть до уваги лише одну з цих категорій.

***

Наша країна схильна черпати натхнення в європейських та англо-американських ідеалах – чи це політичний устрій, чи реформа освіти. Багаті країни Заходу сповна відчувають наслідки описаних перетворень. Їхня риторика спрямована здебільшого на розв’язання питань, які ще не постали перед Україною, або не є першочерговими. Окрім того, Англія та США мають майже протилежні культурні цінності та моделі поведінки. Наприклад, цим країнам властиві надзвичайний індивідуалізм і водночас мала дистанція влади. Згідно з дослідженнями соціолога Герта Хофстеде США має 91 бал зі 100 за шкалою індивідуалізму, тоді як Україна – лише 25. Ми скоріше колективісти. До того ж англосаксонській світ переважно орієнтований на результат, а Україна занадто зосереджується на процесі, зовнішніх ознаках, що йде на шкоду цілі.

Автоматичне копіювання західних систем в Україні призведе до непорозуміння як з боку студентів, так і викладачів. Про це може свідчити провал Болонської системи освіти в українських вишах, а також зростаюча кількість запрошених західних спеціалістів в уряді, що виявились неспроможними працювати в наших умовах.

Питання вищої освіти в Україні неможливо вирішити «з наскоку». Жодні реформи не зможуть воднораз змінити ментальність людей. Нам потрібні, з одного боку, сила та рішучість, щоб запустити болісний процес, а водночас – витривалість та готовність змінюватись довго і поволі.

Рекомендовані посилання:

Джерело: Науково-аналітичний журнал “Наша перспектива”

SHARE